Пустые места группы "Аквариум"
135-й выпуск, 21 февраля 2001
НОВОСТИ
* Продавцы некоторых музыкальных магазинов уверяют, что альбомы "Искушение Святого Аквариума", "Притчи Графа Диффузора" и "С Той Стороны Зеркального Стекла" на CD попадут на их прилавки после 23-го февраля. Кассеты с этими записями, как известно, продаются уже давно. А "официальной" информации до сих пор нет.
* Сервер, где проживают "Пустые Места" упал. Говорят, ничто так не постоянно, как временные трудности. Не ругайтесь, если что-то в эти дни у вас не грузится. Пожалуйста.
ЦИТАТА ПО ПОВОДУ
Илья
Кормильцев: “У Бутусова сложились
удивительно теплые отношения с ребятами из
"Аквариума". Запись продвигалась на
редкость удачно, и в студии даже начали идти
разговоры о том, чтобы в таком составе (Бутусов-Сакмаров-
Зубарев-Рацен - плюс кто-нибудь еще) ездить
на гастроли. Узнав об этом, Гребенщиков
сказал музыкантам, что они делают большую
глупость, и он им этого не простит. Это, мол,
означает не просто сменить женщину, а
поменяться ею с другом. Бутусов, увидев, что
БГ начал высказывать недовольство, тут же
отошел в сторону. К Гребенщикову он
относился и относится с почти священным
трепетом".
Борис Гребенщиков:
...приветствую и хочу - кажется, впервые в жизни - прокомментировать сказанное в рассылке.
До сих пор я еще ни разу не возражал, когда мне приписывали несказанное и несделанное мною. Но в данном случае ("Титаник" На Фонтанке) мне придется требовать исторической точности по совершенно идеологическим соображением. В рассылке написано, что: "Узнав об этом, Гребенщиков сказал..." и т.д. Боюсь, что последующие - приписываемые мне - слова не из моего лексикона, меня кто-то перепутал с совсем дешевыми братками. Я не имею обыкновения мешать людям в их творческих планах и был бы целиком "за", если бы вышеназванные музыканты Аквариума играли бы также и с Бутусовым.
Как все знают, это был бы не первый случай в истории Аквариума.
Боюсь, что Илью кто-то дезинформировал. А жаль.
Спасибо за внимание.
ПОРТРЕТ
Ровно 38 лет назад 21-го февраля 1962 года родился
Воропаев Иван Данилович - бывший аквариумный альтист. Нижеследующая информация взята из книги Ольги Сагаревой "Аквариум. 1972-1992".Иван учился в музыкальной школе-десятилетке на класс старше Саши Куссуля и Рюши Решетина и еще со школы увлекся "тусовкой", "Сайгоном" и, в частности, АКВАРИУМом. Появился на виду через Курехина и Поп-Механику. Сергей Курехин собирал струнную группу для выступления в Доме Ученых в 1983 году. В общей сложности набралось человек шесть, и в их числе, кроме прославленного Всеволода Гаккеля, на сцене оказались Саша Куссуль, Ваня Воропаев и еще два скрипача, ныне не известных. В том же 1983 году Курехин приводит
Ваню на запись группой АКВАРИУМ песни "Контрданс". Воропаев принимает в записи участие - там звучит именно его альт - и, будучи человеком общительным, подсознательно стремится быть принятым в коллектив. Однако, контакт не возникает, и этого не происходит.Необходимо подчеркнуть, что публикуемый текст взят из книги, которая вышла девять (!) лет назад, и информация об Иване Воропаеве устарела. Но мне лично ничего не известно о дальнейшей судьбе этого замечательного музыканта, если вы знаете больше - поделитесь
.ГЛАЗАМИ ОЧЕВИДЦЕВ
Рок-н-ролл - это жмур
Борис
Гребенщиков и Максим Леонидов пели в
четверг (15 февраля 2001 г.
- прим. СВ) в Концертном зале у
Финляндского. Это был благотворительный
концерт, все сборы от которого пойдут на
операцию питерскому поэту Виктору
Кривулину. Вот, пожалуй, единственный
грустный момент в этом почему-то очень
весеннем концерте.
Даже удивительно, что столь крупным звездам хватило простоты, чтобы прийти в маленький скромный зальчик, без обид на почти полное отсутствие рекламы в городе и пустые места. Хватило смелости появиться в зале с совершенно особенной славой - в бывшем ЛКЗ часто собираются барды. И публика пришла та еще: хватало людей в хэмовских свитерах, готовых прямо сейчас сесть в электричку и отправиться покорять Карелию. Да и сами музыканты пели в наиакустичнейшей акустике - только голос и гитарка.
Это была экстремальная ситуация для людей, привыкших к непосредственной и живой реакции публики, к тому, что под сценой прыгают три десятка пьяных подростков, а с галерки несется "Козлодоева давай" - и, боже, как приятно отказать им в "Козлодоеве"! Здесь же, что ни спой - слушают внимательно, вникают. На румяных лицах девочек, пришедших на Леонидова, светится радость узнавания тех песен, которые и для Макса-то пока еще новые и необкатанные.
Началось все с Леонидова. С полчаса зал был "глухой". Вежливо хлопал, иногда что-то вякал, но как-то без энтузиазма. Эту публику не удивишь одиночеством на сцене. А Леонидову, похоже, было не совсем удобно сидеть на фоне белоснежных маркиз и не чувствовать за спиной группы поддержки. Ему нужно было сделать только одно - спеть "Привет". И он спел.
Люди, не слышавшие эту песню живьем много лет, да еще и в таком интимном исполнении, буквально встали на уши. И посыпались заявки: "Алиса", "Именины у Кристины", "Буги-вуги". Леонидов спел почти весь звездный репертуар "Секрета". И сам сразу как-то помолодел. Словно исчезла полнота, о которой столько судачили. Испарился образ напыщенного ленинградского Элвиса. Остался просто Макс - человек, с которым связано появление солнечного питерского рок-н-ролла. Видно было, что ему и самому от этого полегчало.
Ну а потом появился БГ. Красная рубашка, джинсы, гитара, лихо перекинутая через плечо. И тоже - никакой звездной шелухи. Как-то застенчиво он признался, что не знает, что ему спеть. В ответ публика, разогретая Леонидовым, сообщила, что она ему с удовольствием подскажет, что именно нужно исполнить. Но Борис Борисович от подсказок решительно отказался и начал свое лирическое выступление.
Вот это был уже по-настоящему ностальгический час. Не только потому, что БГ пел слишком старые песни. Просто в какой-то момент, благодаря все той же акустике, в его мелодиях и манере игры неожиданно прорезались "Битлз". В "электричестве" их было не слышно: слишком много другого накручено было БГ, всячески стремящегося продемонстрировать свою блестящую музыкальную (и не только) эрудицию. А тут - просто "Битлз", "знакомых нот прекрасное сплетенье" - вечные в своем мелодизме и до идиотизма настойчивые в своей жизнерадостности. Вот уж никогда не подумала бы, что БГ - такой веселый парень.
Он спел свою новую песню, к которой пока еще не придумал мелодию. И сам ржал вместе с залом над смешными строчками и над своими ошибками. Это же кем нужно быть, чтобы так виртуозно спародировать самого себя - спеть вместо "рок-н-ролл мертв" "рок-н-ролл - это жмур"! А как вам такая строчка: "На хрена нам враги, когда у нас есть такие друзья"? В благотворительном контексте концерта она прозвучала особенно хорошо. Но вот что обидно: пройдет недолгое время, и из дико смешной песни без названия она превратится в пафосный рок-зонг. Текст просто потонет в нагромождении электрических прибамбасов.
Короче, это был большой квартирник той прекрасной эпохи, которая у нас когда-то была.
Катя ЩЕРБАКОВА, http://www.smena.ru/index.html
БЕЗ НАЗВАНИЯ
Аліса ГРЕБЕНЩИКОВА: «Коли хочеться чогось, то воно є»
Розмова з дочкою легенди вітчизняного рок-н-ролуСергій КУЗЬМИЧ, http://www.day.kiev.ua/
У моїх знайомих, завзятих шанувальників творчості Гребенщикова, вдома хіба що на стелі його портретів немає. Здавалося, про нього вони знають усе. І все ж, коли я приніс їм новини, удаваної меланхолії як і не було. Обрадувало навіть те, що я трохи було з ним не зустрівся. Адже це майже те саме, що зустрівся, тільки «трохи».
ФОТО АВТОРА
Б. Г. ІЗ ДОЧКОЮ АЛIСОЮ
Так, народна любов до Б. Г., мабуть, безмежна, хоч на особистому фронті в нього вистачало всякого. Вірніше, чогось, напевно, не вистачало. Можливо, саме тому він із завидною методичністю вiдбивав дружин у своїх же колег по «Акваріуму». Народну любов не притиснеш до грудей. Яка користь із того, що на стінах його під’їзду нашкрябано «Боб, ти Бог», а на сходинках ночують фани. Навпаки, біда, хоча також приємно. Нині в Б.Г. дружина Ірина, котра колись була дружиною Олександра Титова, бас-гітариста «Акваріума» й близького друга Б.Г. А до цього була ще дружина Люда, котра також раніше була дружиною віолончеліста «Акваріума» Сєви Гаккеля. Сєва хоч і засмутився, коли дружина залишила його, але в результаті переживання гострих душевних мук мав осяяння: кинув пити й навіть палити, але з «Акваріума» не пішов.
А ще раніше, коли тільки починався «Акваріум», була дружина Наташа, в неї з Борисом спільна дочка Аліса. Можна, звичайно, попліткувати про причини розлучення, однак тут багато причин може бути. Жити з генієм — уже в принципі морока, а коли він ще тільки на початку славних справ... Загалом, хто від кого йшов, я чесно не знаю, але Аліса, що стала тепер вже дорослою, каже: «Мама вдруге вийшла заміж вдало».
Ми сидимо з Алісою в її кімнаті, яку вона винаймає за 50 у. о., цокаємося склянками з кока-колою і поїдаємо бісквітний торт. Я, до речі, тортів взагалі не люблю, а Аліса навпаки — жодних дієтичних комплексів. Зазвичай дівчата їдять торт, як пташки: мовляв, фігура. Я, признатися, коли йшов на зустріч — серце стукотіло: ну як же — дочка того самого! А треба ж! Так просто все вийшло.
Перше, що спитав:
— Ти хоч здогадуєшся, чия ти дочка?
— Судячи за пафосом запитання, ні. (Сміється.)
— Це не дивно. Схоже, твій знаменитий тато часом також не здогадується. Кіллька років тому Боб приїхав до Києва з концертом. На прес-конференції, показавши йому шматочок кераміки, його запитали: «Ви знаєте, що це таке?» — «Ні», — каже. «А це, — відповідають, — шматочок керамічної плитки, розбитої на сувеніри фанатами тому, що Б.Г. тисяча дев’ятсот забутого року, коли був у Києві, у когось там на квартирі ставив на неї чайник».
— Треба ж! А він же що?
— Ну, так, знаєш, захоплено подивився на цей шматочок, покрутив у руках і взяв собі. Кому ж не хочеться мати таке чудо.
Аліса довго сміялася:
— У нас, — каже, — на парканах часто пишуть «Б.Г.», але до такого, здається, ще не доходило!
— Це, напевно, через відстань. Туга за вчителем і т. ін. Тобі ж простіше. До речі, тобі велике прізвище допомагає чи заважає? Ти до театрального вступала. Не було якоїсь особливої реакції з боку педагогів?
— У педагогів — ні, взагалі ніякої реакції не було. Вони якось ніколи на це уваги не звертали, й тільки наприкінці третього курсу щось таке було... І в навчальному театрі мені одного разу дорікнули батьковим прізвищем: «А! Це ти все через батька така зухвала, злобна!» Я, звісно, образилася тоді. Це з персоналом театру була історія. А серед студентів якось так. Особливо, зрозуміло, ніхто пальцем не показував, але перешіптувалися. А ще, коли вступала, у мене дуже погана дикція була. От і говорили: «Ця дівчинка певно-таки по блату йде».
— А що? Не було?
— Та який блат! Хто мені його буде влаштовувати?
— Батько такими речами у принципі не займається?
Принаймні стосовно мене. Щодо інших — не знаю, а стосовно мене — ні. Та я й сама... Загалом, можу за себе... Педагоги мене не дуже люблять, за те що я не звітую перед ними за все.
— Але вони ж повинні розуміти, що це добре.
— У принципі добре, але для них це не дуже зручний варіант.
— Однак вони хоч усвідомлюють, що ти взагалі молодець.
— Вони дуже немолоді й консервативні. Вони хороші, дуже хороші, але ревниві. Проте це не тільки щодо мене. Ми цілим курсом випускали спектакль із німецьким режисером. А наші педагоги: «Ні, це не наш спектакль, тому наша молодь не буде його грати».
— Це не є причиною конфлікту, пов’язаного з твоєю зйомкою в кіно?
— Я, загалом, сама винна. Треба приходити й говорити педагогам: «От мене запросили зніматися...» Вони можуть сказати «так», а можуть сказати «ні». Але я ж не буду відмовлятися від зйомок! Навіщо ризикувати, відпрошуватися? А потім — то проби, то ще щось — і вийшла затримка до вересня. Я ж не особливо педагогів шукала, щоб відпрошуватися, і поїхала без дозволу. А згодом, у вересні, директор картини зателефонувала педагогам: «Мовляв, чи можна дівчинка затримається?» Ну, вони сварилися, звісно. Казали, що мене відрахують. А згодом? А згодом нічого. Просто гнівалися... (Тут мова про фільм «Американка» режисера Месхієва за сценарієм Короткова, де Аліса зіграла головну роль — таку собі шкільну секс-бомбу Огурцову. — С. К.).
Якось мене запитали: «Ви схожі на свою героїню Діну Огурцову?» Ні. Зовсім не схожа. Я — тиха, скромна дівчинка Аліса Гребенщикова.
— А на що ти живеш? Тобі допомагають?
— Звичайно, батьки мені допомагають, і ті, й інші. Сама підробляю. Дрібниці. Рекламний ролик там, на радіо записати. Ну, такі от дрібниці.
— Що значить «і ті, й інші»?
— Та я ж до 14 років із рідним татом не спілкувалася. Я з мамою жила, з іншим татом. Ну й нічого, не пропала. Вони мене добре виховували. Інтелектуальну дівчинку плекали: до музеїв водили, до театрів, книжки весь час купували. Сварили навіть: «Досить читати! Очі на лоб вилізуть!»
А потім тато одружився втретє. З його дружиною Ірою в мене склалися дуже добрі стосунки.
— А раніше не було якоїсь образи, відчуття обділеності увагою?
— Ні, не було! Мені ніколи не бракувало уваги.
— Звісно, так. Мені навіть Наташа розказувала (Наталія Анісимова — наша спiльна знайома). Сидите, мовляв, ви там, на Пушкінській, 10, у студії. Якісь журналісти прийшли. Боб усіх знайомить і про Алісу раптом: «А це моя дочка!» Ти собі ходиш, а він очима за тобою сюди-туди. Там ще якийсь Андрюха був, так він на нього «важко» дивився. До речі, цей Андрюха хто?
— О! Був такий персонаж. Це в нього в групі такий перкусіоніст був. Тепер уже ніде начебто не грає. Сказав, що двох Гребенщикових не може стерпіти, й пішов від батька.
— А ти?
— А я його вигнала...
— А батько як? Зрадів?
— Ну, так. Я ж така... Якщо не в настрої, то...
— Він пишається тобою. Наташа розповідала, знає, чим ти живеш, і відчувається, що йому про це говорити приємно. «Він звичайно такий гордий, а тут язик розв’язується».
— Ну, я ж сама все роблю, за полу не смикаю: «Тату, влаштуй мене на роботу».
— Йому це й приємне. У тебе вже можна питати про «ваші творчі плани»? До речі, які вони?
— Я хочу спокійно закінчити інститут. Хотіла йти в театр показуватися, але думаю, поки що ні. А потім мені пропонують... Дівчинка одна, режисер, пропонує працювати, різні музичні спектаклі робити. На телебачення кличуть, але я не хочу. Мені не подобається. А взагалі, я хочу в музичному театрі працювати.
— Добре співаєш?
— Ні, вчуся поки що. У мене дані добрі. Мені дуже подобається вчитися співати. Чимало пропозицій. Можливо, буду робити концертні програми з різних мюзиклів. Є чим зайнятися. Потім. Тут, під Петербургом, музей просто неба. Якщо там усе складеться... Будуть такі стилізації подорожей у часі, де я буду романси співати.
— А якщо любов-злодійка, дитина.
— Ні, ні. Я не буду наразі закохуватися. Звикну я за чужий рахунок жити, і цікаво, як я потім сама буду?
— Та ні. Я про інших. Нині такі принци. Ти, загалом, сама все будеш робити, прати і т. ін., а він пісні співатиме для тебе. Раптом таке?
— А! Таких я весь час періодично на собі тягаю. Таких у мене «є» в житті.
— Мені здається, що це вельми поширений образ совкового чоловіка.
— Так, напевно, хоча, взагалі, хоч жінки, хоч чоловіки однаково одне одного звинувачують. Жінки кажуть, що вони чоловіків тягнуть на собі, а чоловіки збираються і також кажуть: «Боже мій. Я її тягну, а вона». Я, навпаки, так не вважаю. Хоч у мене є такі друзі. Я їх усіх жалію, всіх їх розумію і втішаю. Вони приходять: «Алісо! Як усе погано! Як погано все! Немає снаги жити!» А я їм: «Та ж ні!» До вікна підведу, на дах поведу. Дивлюся — оживають люди. Потім поживуть трошки, поїдять — і нормально, і вже нібито все добре. Головне — вірити в себе. Дуже, дуже чогось хотіти й конкретно знати, абсолютно конкретно знати, чого ти хочеш, і вірити в те, що це буде. Коли віриш, то й сонце якесь яскравіше, і дощ тепліший, і взагалі все по-іншому. У мене це чітко спрацьовує, починаючи від матеріального, закінчуючи нематеріальним втіленням. Тобто коли хочеться чогось, то воно є. Мрії матеріальні. Я навіть стала записувати, чого я хочу. Раз у півроку запишу, а потім дивлюся — виходить. Хочу працювати — роботу пропонують. Не хочу працювати — виганяють. (Сміється.)
Люди інстинктивно тягнуться до такої сильної людини. Принаймні до людини, котра йде.
Серед іще трьох дітей Б.Г. Аліса найстарша. Маркові тепер 17, Глібу приблизно 14, Василісі майже десять. Ще, кажуть, у Києві є. Але про це нехай у Києві й говорять. А от у Аліси ніби двоє батьків, яких вона обох любить і вважає мудрими.
Особлива вдячність Наталі Анісимовій за допомогу в підготовці матеріалу.
Сергей Варюшкин (ведущий рассылки),
e-mail: varyushkin@sama.ru,
ICQ 7837257
Гостевая книга "Пустых Мест"